Історія селища

З 1929 р по 1949 р поселення, де зараз розташоване селище, мало назву просто Торфорозробка. Указом Президії Верховної Ради УРСР в грудні 1949 р. селище одержало адміністративну назву: селище міського типу Лозове.

Видобуток нашого торфу здійснювався машинно-формовочним (елеваторним) методом. Перед цим на визначеній площі (карті) за допомогою картозних канав осушується болото, вирубуються кущі, поверхня карти полірується і звільнюється від поверхневого моху. Далі на підготовленій для роботи ділянці встановлюється елеваторна машина, яка переробляє торф'яну масу на сировий торф. В довоєнні часи «ямщики» (наголошено перший склад) з лопатами стояли на площадках по «укосу брачі» торфу, різали торф і окремими брилами закидали його на рухому стрічку елеватора. По стрічці брили піднімалися догори і потрапляли в прес, де перемелювалися системою ножів і перетворювалися в однорідну масу торфу-сирцю. У повоєнні роки елеваторну стрічку замінили елеваторним цепом з ковшами для брачі торфу з кар'єру. Тим самим потреба в ямщиках відпала.

Далі торф-сирець виштовхується із мундштука елеваторної машини у вигляді безконечної плоскої стрічки-заготовки (слябу). Коло мундштука стоїть «сікач», котрий одним чи двома ножами розсікає сляб на окремі бруски однакової довжини і ті потрапляють на дерев'яні піддони.

В довоєнні часи до машини підходили «вагонники» зі своїми вагонетками, приймали з рольного столу навантажені піддони, які котилися від мундштука, і розкладали їх по трьох розташованих одна під одною рамках своєї вагонетки. Поклавши до 20 піддонів, вагонник штовхав вагонетку перед собою по вузькій колії і відвозив її на поле стилки, де його очікували «стильщики». Стильщики знімали піддони з вагонетки і суцільними рядами стелили їх на полі. Пізніше вагонників замінив прокладений на довжину карти (поля стилки) транспортер, по верхніх тросах якого піддони, розміром 60x30 см, з торфом «пропливали» повз стальщиків, ті хватали піддони і вивертали їх на поле, а пусті клали на нижні троси. По нижніх тросах піддони поверталися до машини. Ще пізніше з'явилися бункерні самостили, які самі формували торф-сирець у сляб, самі розрізали його на бруски, верх брусків розмічали поздовжніми боріздками на окремі цеглини (торфини) і стелили такі бруски по полю. Посьолкові торф'яники пережили всі ці етапи еволюції.

Коли розісланий торф трохи підсохне зверху (за 3 чи 4 погожі дні), бригада торф'яниць вилами-трійчаками (з металевою насадкою у вигляді плоскої літери Ш) перевертає його на зворотній бік (проводить ворочку торфу). Коли він висохне і зміцніє, торф'яниці складають цеглини спочатку у «п'ятки» (клітки у вигляді «колодязя» з п'яти кусків), потім в «малі», «великі» клітки і нарешті у штабелі. Торф’яне родовище до самої Деражні поділене на 12 полів, кожне з яких має свій кар’єр. По сьогоднішній день збереглись ці назви: 2-й кар’єр, 3-й кар’єр, 5-й, 6-й, 17-й кар’єр…

Організовується торфопідприємство , ведуться роботи по будівництву вузькоколійки для вивезення торфу.

Головна вулиця пролягала повз два красиві будинки з білих гіпсоблоків. У першому, тому, що поруч зі школою, знаходилась контора торфопідприємства. Десь там, 32 конторою і яблуневим садком, - стара приземиста будівля мехцеху і ще кілька виробничих споруд. В другому білому будинку жили жителі селища , та ще зліва працював перукар. Далі алейка, викладена цеглою, вже помітно витертою підошвами, приводить до дерев'яного містка з перилами. Це пішохідний місток через знамениту канаву, яка розпочинається десь на горбках по той бік залізниці, широким ровом розтинає садиби через весь посьолок спускається аж до Магістралі. Навесні, коли тануть сніги, та під час великого дощу - для дітей це справжня бурхлива річка, а так - просто широкий, глибокий і запорошений рів.